ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ

"Щаслива гармонь"

(робота на конкурс "Слобожанські дзвони Перемоги"- 2021

Бабаївський Максим, учень 5-Б класу

Вже сімдесят шість років пройшло з того часу,  як відгриміли останні події Другої світової війни. Давно заросли травою місця боїв. Давно сіють пшеницю на землі, яка горіла і стогнала. А люди… Людям  і досі болять, завдані війною рани. Пам’ ять людська міцно тримає в собі події тих суворих сорокових і не дозволяє людям про них забути. Ще небагато часу мине, й пам'ять про героїв тієї війни залишиться тільки на сторінках книг, у стрічках кінофільмів …….. Тому, поки ще живі очевидці тих подій, треба по камінчику збирати історію своїх прадідів та прабабусь. Поки житиме пам'ять про їх подвиги в листах, світлинах, спогадах рідних і близьких людей, їх треба передавати з покоління до покоління, щоби людство не забувало, якою ціною завойовано життя на Землі.

Хочу розповісти вам історію, яку мені розповіла моя прабабуся – Раїса …. Гостюючи у неї в селі Затишне Куп'янського району Харківської області, одного разу я звернув увагу на цікавий для мене предмет – стареньку гармонь. Вона бережливо зберігалася у шафі на рушнику.

• Бабусю, що це за гармонь стоїть  на рушнику у шафі?,- запитав я бабцю Раїсу.
• Це, онучку, річ твого прадіда - щаслива гармонь!
• А чому вона так називається «щаслива»?
• Було це дуже давно, тебе і мене ще не було…

В селі Затишне Куп'янського району Харківської області  народився в сім'ї хлопчик - Федір. (15.02.1924р.) Тато в нього також був  Федір, працював залізничником, водієм потягу. А мати - теж Федора, працювала  дояркою. Хлопчик був найстаршим серед усіх дітей. Було в нього 15 сестер і братів. Складні були часи - голодомор, потім війна, тому і вижило лише четверо з дітей…

Але ж ось наступила війна. Батько пішов на фронт. Він так і залишився машиністом, але возив він тепер поранених солдатів. У потязі  навіть вагон був з лікарями, де надавали першу допомогу та  робили операції. Але це інша розповідь…

Федору на той час було вже 17. Він також хотів піти захищати свою землю. Тому додавши собі один рік, прийшов до військомату, щоб його взяли на війну. Але у військоматі хлопця повернули додому, бо був він маленького зросту - всього 1м 55см!

     У 1943р.  при визволенні міста Куп'янська його добровільно записали до лав Радянської армії. Перед тим, як піти на війну, сусід Іван подарував Федору свою шапку-папаху та гармонь. І сказав, що вона щаслива, бо пройшла всю Фінську війну, тому пройде і цю! А ще додав: «Коли повернешся живим – повернеш її й зіграєш нам на День Перемоги, а ми станцюємо.»

Всю війну, що минула, у кожну вільну хвилиночку він грав на гармоні, піднімаючи всім настрій,  додаючи духу до життя та перемоги.

Під час війни закінчив прискорену школу розвідників. Був сапером.

Узимку 1943-1944 рр. брав участь у боях за оборону Ленінграду (теперішній Санкт-Петрбург, Російська федерація), допомагав блокадному місту. Як згадував прадідусь, переправлялися лежачі на широких лижах в білих захисних   костюмах через Ладозьке озеро. До Ленінграду вони доправляли їжу та ліки, а звідти забирали дітей. Дітей вони клали на лижі, прикриваючи зверху собою, щоб ворожа пуля не зачепила. Повзли, поки світилися освітлювальні ракети  та свистіли німецькі пулі, лежали не рухаючись, а як тільки темніло на декілька хвилин, повзли далі. Годували своїми пайками дітлахів та розтирали спиртом їх рученята та щоки, щоб не було  обмороження. Ця історія вразила мене до глибини душі.

У березні 1945 року прадід брав  участь у наступі на Берлін. Форсував річки Одер та Ельбу.

В квітні 1945 року відбулася вирішальна битва у Берліні.  І прадід Федір, брав участь у штурмі рейхстагу, де на стінах, як і всі, залишив свій підпис. (Википедия Штурм Рейхста́га — боевая операция частей Красной Армии против немецких войск по овладению зданием германского парламента.  28 апр. 1945 г. – 2 мая 1945 г.)

Отримав нагороду за розмінування мінного поля за три доби, щоб в тій місцевості змогли пройти наші танки.  Розмінував 242 ворожі міни. Одного разу, коли прадіда знайшли пораненим та переправляли до госпіталю на потягу, він зустрівся з батьком. Це був той самий потяг. Ця зустріч надала сил одужати та йти далі!

Був декілька раз поранений, лежав у госпіталі, губився без звістки. Матері навіть його «похоронка» приходила. Перебуваючи у госпіталі з тяжким пораненням, зустрів там товариша, який зберіг та повернув загублену гармонь на полі битви.

Вже у 1946 році Федір повернувся в рідне село з уламками в руці, нозі та біля серця, з якими прожив усе своє життя! У 1948 році одружився на гарній дівчині Раїсі. Було в них двоє дітей і вже є 4 онуків та 4 правнуків.

Коли моя матуся свого часу запитувала його, - Як він вижив у роки війни? Він відповідав: «Напевно, мати вимолила у Бога мою фронтову удачу, мабуть, гарний був у мене Ангел-охоронець, якщо у пеклі війни  зберіг мені життя!»

Прожив прадід Федір 81 рік. Помер 16.09.2005року.

А моя бабуся, навчаючись ще у школі,  писала про нього  творчу роботу, присвячену  30 річчю Перемоги. В цю роботу увійшли всі усні розповіді мого прадідуся, бо він ще був живий. Він  багато чого  їй розповідав. Її  робота, як вона любить згадувати, була найкращою. Її навіть забрали до музею Вітчизняної війни міста Києва. І коли науковці музею перевіряли достовірність інформації, висвітленій в цій роботі про діда Федора, виявили, що йому не вручили ще одну нагороду. Пізніше,  на 9 Травня 1975 року прибули наукові співробітники  Київського  музею в наше село і на цьому святі урочисто нагородили мого прадіда. На жаль, не збереглася ця газета із статтею: «Як по творчій роботі учениці, знайшла нагорода свого героя».

Для мене, мій прадід Федір Федорович назавжди залишиться героєм і людиною, на яку я буду завжди рівнятися. А цю розповідь про його славний воєнний шлях я передам, коли підросту, своїм дітям та онукам.

Вірш, складений учасницею конкурсу "КНИГОМАНІЯ 2020" Бублик Кароліною, ученицею 6-А класу (лютий 2020 рік)

Подорожі – один з найулюбленіших видів мого відпочинку. Відвідуючи нові місця, я відкриваю для себе новий світ, знайомлюся з визначними пам’ятками матеріальної та духовної культури. Безумовно, найвизначніші місця неможливо просто описати, складно передати на папері та фото їх різноманітність та красу. По можливості, їх треба просто відвідати, щоб побачити все своїми очима.

Чи кожне місто можна назвати туристичним? Мабуть, що так. Бо кожне з них має свою історію, традиції, відомих та талановитих людей.

Я з упевненістю стверджую, що Ізюм – перлина Слобожанщини. Розташоване в узгір’ї сивобородого та легендарного Крем’янця, оповите на півкільцем Сіверського Дінця, пригорнулося одне з найстаріших міст Слобожанщини – моє солодке місто – Ізюм.

Де колись свистіли стріли,

Де колись орда літала.

Дике Поле на привіллі

Сиві полини хитало.

Ніби хмари в чистім полі

Крейдяні тримають боки

То Крем’янець на роздоллі

Гордовитий та високий.

Як тут не згадати розгром половецьких орд Володимирі Мономаха та похід проти половців князя Ігоря, будівництво фортеці Григорієм Донцем-Захаржевським.

Ізюмчани пишаються Спасо- Преображенським собором, побудованим у стилі українського бароко, Миколаївською церквою, розписи стін якої здійснювали учні самого Васнєцова, Свято-Преображенським собором з його чудотворною іконою Богоматері Піщанської та Кириченківською криницею з невичерпним джерелом цілющої води.

Звичайно, навіть в уяві важко скуштувати місто на смак. А для мне Ізюм пахне сосновим лісом, розташованим у мальовничому куточку Харківщини, де велику площу займають ліси, чистою водою, бо в 9 кілометрах розташоване Червонооскільське водосховище – одне з найбільших у Східній Україні. Моє місто пахне грибами, бо ізюмські гриби славляться далеко за його межами та має смак полуниці – солодкої та ніжної.

Кожного року, в червні, Ізюм збирає гостей, щоб святкувати День міста, який за традицією став  й Святом полуниці. Люблять його і дорослі і малі.

Місто Ізюм пронизане теплом і затишком. Я люблю своє місто і хочу, щоб завітавши до нас, ви також полюбили його всім серцем!